zondag 24 november 2013

Atanas Daltsjev: Gedicht (2) (Vertaling)

ATANAS DALTSJEV

AAN EEN VRIEND

Jij, zeg je, kocht in een dorp zo’n huis
dat door de bewoners is verlaten,
en vanaf nu zal je rustig kunnen werken,
ver weg van de stad en de stadse haast.

Vriend, ik verbaas me over je vergissing:
met jouw geweten vind je daar geen rust.
Ontvolkte plaatsen kennen geen rust,
vol geesten is elk oud huis.

De krakende houten trappen die je repareert,
kraken niet door houtwormen maar door stappen
en wat je voor windgeloei in de schoorsteen houdt,
is het wanhopige wenen van verweesde zielen.

En spoedig, in een van je lange nachten,
zo voorvoel ik, zal je ze bij volle maan
over het verlaten erf zien terugkeren
naar het ouderlijk huis dat jij van hen hebt geroofd.

1976
 
Uit het Bulgaars vertaald door Jan Paul Hinrichs
 
 
| Eerder gepubliceerd in Atanas Daltsjev, Ontvolkte plaatsen, vert. Jan Paul Hinrichs (Oegstgeest: Stichting De Lantaarn, 2006, 2de druk), p. 7.

| Klik op het label hieronder voor een overzicht van meer berichten op dit blog over Atanas Daltsjev en andere Bulgaarse auteurs.
 

 

donderdag 14 november 2013

Nicolaas van Wijk: Nieuwstraat 36, Leiden in 1988

NICOLAAS VAN WIJK: HET HUIS NIEUWSTRAAT 36 IN 1988

De slavist Nicolaas van Wijk (1880-1941) woonde van 1914 tot 1941 in het patriciërshuis Nieuwstraat 36 in Leiden. In de literatuur over hem speelt dit huis een grote rol: hier ontving hij zijn studenten en gaf hij college rond de samowar.
Van Wijk en studenten, ca. 1939.

Foto © Collectie Jan Paul Hinrichs
Ook verschafte hij op dit adres onderdak aan talrijke vluchtelingen uit Rusland en Midden- en Oost-Europa. In een vroegere muziekzaal aan de tuin had hij zijn studeervertrek die door een lange gang met boekenkasten met het huis was verbonden (zie Jan Paul Hinrichs, Vader van de slavistiek. Leven en werk van Nicolaas van Wijk (1880-1941), Amsterdam: Bas Lubberhuizen, 2005, p. 179 e.v.). Van Wijks boekerij fungeerde als een leenbibliotheek voor studenten en collega's.

     In 1988 bezocht ik dit befaamde huis dat toen nog in bezit was van de familie Bakker die het in 1941 van Vladimir Zatskoj, de erfgenaam van Van Wijk, had gekocht. De voormalige werkkamer was in bouwvallige staat. De tuindeur leek permanent open te staan. Vensterglas was gebroken. De tuin - een paradijsje in het centrum van Leiden, vlak onder de Hooglandsekerk - leek nog in oorspronkelijke staat. Inmiddels is het hele huis gerenoveerd. Dit bleek bij mijn tweede bezoek dat plaats vond in 2012 (zie de foto's bij het bericht van 4 oktober 2013).
    Hierbij publiceer ik zes foto's die ik in 1988 maakte. Ze tonen ons de werkkamer en de tuin in een toestand die nog vermoedelijk dicht bij die in 1941 stond.

Jan Paul Hinrichs


1
Tuin en werkkamer van Nicolaas van Wijk, Nieuwstraat 36,
 Leiden, in 1988.

Foto © Jan Paul Hinrichs

2

Tuin en werkkamer van Nicolaas van Wijk,
Nieuwstraat 36, Leiden, in 1988.

Foto © Jan Paul Hinrichs

3


Werkkamer van Nicolaas van Wijk,
 Nieuwstraat 36, Leiden, in 1988.

Foto © Jan Paul Hinrichs
4
Werkkamer van Nicolaas van Wijk,
 Nieuwstraat 36, Leiden, in 1988.
Foto © Jan Paul Hinrichs


5


Tuin en werkkamer van
Nicolaas van Wijk,
Nieuwstraat 36, Leiden, in 1988.
Foto © Jan Paul Hinrichs
6

Tuin van Nicolaas van Wijk,
Nieuwstraat 36, Leiden, in 1988.
Foto © Jan Paul Hinrichs



| Klik op het label hieronder voor een overzicht van meer berichten over Nicolaas van Wijk op deze blog. 







dinsdag 5 november 2013

Lemberg-Lwów-Львів: Фатальне місто

Ян Пауль Гінріхс | ФАТАЛЬНЕ МІСТО

…Зненацька виїхати до
Львова, серед ночі, вдень, у вересні
чи в березні. Якщо Львів існує, під
пологами кордонів і не тільки в моєму
новому пашпорті…

Адам Загаєвський, ‘Їхати до Львова’

На кордоні між Середньою та Східною Європою лежить Лемберґ, Львув по-польськи, Львів по-українськи. Зі своїми бароковими церквами, з оперою у віденському стилі і дільницями в юґендштилі це місто упродовж десятиліть лежало прихованою сплячою красунею за Залізною Завісою. Але краса ця оманлива: в минулому столітті це тепер українське місто відіграло малознану, проте унікальну роль у найбільш понурих розділах європейської історії. ‘Століття Європи’ – чудово перегукується в компактній формі зі ‘століттям Львова’: місто, яке завдяки своєму географічному положенні і етнічному складі мешканців зазнало всі фатальні потрясіння, що ми їх відзначаємо як головні періоди в історії минулого століття.


Jan Paul’ Hinrichs, Lemberg-Lwów-L’viv: Fatal’ne misto,
vert. Jaroslav Dovhopolyj (Kyjiv: Vydavnyctvo Župans’koho, 2010).
Ян Пауль Гінріхс, Lemberg-Lwów-Львів: Фатальне місто,
З нідерландської переклав Ярослав Довгополий
(Київ: Видавництво Жупанського, 2010).
У двадцятому столітті, а передусім в період від 1914 до 1946 року, місто постійно змінювало свою сигнатуру. Скидалося на те, що різні лінії розлому в давній  і недавній європейській культурі зійшлися в Східній Галичині і її столиці. Львів’яни  відчули епохальні  моменти історії на своїй шкірі, часто з фатальними наслідками: Першу світову війну; одночасний розпад німецької, австрійської і російської імперій; Другу світову війну і окупації сталінського Радянського Союзу і нацистської Німеччини; Шоа; нову окупацію совєтів; переселення народів і переміщення кордонів, яке мало місце після війни; падіння комунізму, яке покінчило з десятиліттями поділу Європи; утворення великої кількості нових національних держав на території Радянського Союзу. У двадцятому столітті можна було послідовно стати горожанином Лемберґу австро-угорського Королівства Галичини і Лодомерії під польською адміністрацією (до 1914), Львова, окупованого царськими військами (1914-1915), знову австро-угорського Лемберґу (1915-1918), Львова Західно-Української Народної Республіки (1918), Львова воскреслої Речі Посполитої (1918-1939), Львова Української Радянської Соціалістичної Республіки (1939-1941), Лемберґу генерал-губернаторства нацистів (1941-1944), знову Львова Української Радянської Соціалістичної Республіки (1944-1991) і, нарешті, Львова незалежної республіки України (від 1991), яка повстала після розпаду СРСР.
     Буревій історії двадцятого століття не просто так пройшовся по Львову в 1939-1946 роках, але фактично знищив його – окрім будівель і монументів. Бо ті стоять і то  ще часто в такій нереальній самобутності, окрім численних синагог, що їх нацисти зрівняли із землею, і ‘надто польського’ пам’ятника королю Яну Собєському і будинків, які в наш час вряди-годи спонтанно завалюються.
     Переважна більшість населення, що вона складається із українців і яка тепер проживає у Львові, не має нічого спільного з передвоєнним містом, котре населене було здебільшого поляками і євреями. До 1939 року Львів упродовж десятиліть був містом, де поляки складали приблизно п’ятдесят процентів населення, у порівнянні з приблизно тридцяти п’ятьма процентами  євреїв і п’ятнадцятьма процентами українців.
      Євреї (Львів після Варшави і Лодзі мав найбільшу єврейську громаду в Польщі) майже всі повимордовані. Більшість поляків одразу після війни вигнали, переважно до Вроцлава і інших місць Сілезії, звідки, у свою чергу, повиганяли німців. Тоді українці, які перед тим складали більшість тільки у навколишній сільській місцевості, разом із росіянами із інших частин Радянського Союзу позаповнювали ту порожнечу Львова.
       Метаморфоза, що вона за короткий час відбулася у Львові, була гігантською за масштабом. У 1939 році, коли місто внаслідок угоди між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом долучено було до Української Радянської Республіки, Львів був навіть більш єврейським, ніж будь-коли, оскільки багато євреїв втекли туди із окупованої німцями Польщі. Після Шоа місто стало раптом більш польським, аніж будь-коли в його історії: євреїв майже не залишилося. І зараз після того місто – ще декілька років тому польсько-єврейський анклав посеред українських селян – стає повністю українським: зникли  майже всі поляки. І це все упродовж семи років: демографічні зміни, які за сімсот років до того ніколи не мали місце і яких ще в 1939 році годі було собі уявити.
     Хто у двадцятому столітті проживав собі у Стокгольмі або Цюріху, багато чого із тих названих історичних подій і перемін на собі не відчув. Назва вулиці, на якій мешкав, скоріше всього не мінялася упродовж сторіччя. Чужоземні війська по ній не марширували. В Сараєво, Берліні і Вільнюсі двадцяте століття було вже більш лиховісним. Але Львів, як на мене, ‘остаточне’ місто для істориків. Місто зазнало не тільки чимало змін влади, але й різні писемності та віросповідання, кожна зі своїм календарем та празниками, які вказують на древніші фази в європейській історії, зійшлися на території цього міста: латиниця і кирилиця, римо-католицька, греко-католицька, православна, вірменська віри та юдаїзм.  На сьогоднішній день у місті мають свій осідок Архієпископи або Митрополити Римо-Католицької, Греко-Католицької і Вірменської Апостольської церков і один Старший Рабин. Те, що німецька, польська і українська назва міста – Лемберґ, Львув, Львів – вживаються аж до сьогоднішнього дня і, до того ж, згадуються уперемішку на сторінках цієї книги, свідчить про те, що Львів належить до трьох сфер впливу, що їх важко проігнорувати.
     Складну історію Львова легко можна прочитати з назв вулиць, що їх на диво часто міняли. Довідник назв вулиць Львова, який вийшов декілька років тому, реєструє історію міста в компактній формі. Так ми довідуємося, що за часів габсбурзької імперії центральна  вулиця називалася Карл Людвіґштрассе. Цей величавий простір для дефілювання від пам’ятника польському поетові Адаму Міцкевичу напроти готелю «Жорж» тягнеться своїми готелями, банками, музеями і кафе  до опери. У 1919 році, після Першої світової війни, вулицю перейменували на Леґіонув, в честь військових частин, які під командуванням Пільсудського боролися за утворення нової польської держави. Совєтські окупанти зробили в 1940 році з неї вулицю 1 Травня.  Під час Другої світової війни німці перевели годинникові стрілки назад: в серпні вулиця знову стала називатися Леґіонув. Але й це ненадовго: в листопаді цього ж року центральну вулицю перейменували на Опернштрассе, на назву, яку в 1942 році змінили на Адольф Гітлеррінґ. В 1944 році, після повернення Червоної Армії, назва Леґіонув відновилася (тепер в українізованій формі Легіонів), проте знову на короткий час В 1945 році із шухляди витягли стару назву 1 Травня, після чого головна вулиця в 1959 році отримала назву проспекту Леніна. 1991 року, коли Україна здобула незалежність, повстала сьогоднішня назва: проспект Свободи. Населення не дуже переймається цими у міській раді підготовленими змінами. У розмовній мові до сьогоднішнього дня загальновживані польська назва для парку Івана Франка та габсбурзька для Шевченківського гаю: кожний знає парк Костюшки і кайзервальд.

З точки зору польської перспективи Львів упродовж століть залишався до початку варварства зі Сходу останнім  бастіоном католицизму. Після захоплення королем Казимиром ІІІ в 1340 році місто залишилося вірним польській короні, хоч навколишні землі заселяли передусім русини (стародавня назва українців). Так виник девіз для міста, яке наче польський острів трималося у ворожому оточенні: Leopolis semper fidelis (Леополіс завжди вірний). В путівнику Лемберґ і околиці Юзефа Піотровського, який вийшов в 1916 році під час Першої світової війни, пов’язаність тодішнього габсбурзького міста з історичною долею Польщі подається надто пишномовно: ‘Жодне місто старого королівства Польща не сплело власну історію з історією всієї держави так міцно, як Лемберґ. Знав Лемберґ  дні достатку і гараздів, то це були й дні розквіту і щастя для держави. Насувалися на державу чорні дні, то Лемберґ ставав першою брамою, до якої грюкав ворог. Якщо держава була твердинею культури і цивілізації Заходу, то Лемберґ був її  бастіоном на передовій, який мусив приймати на себе перший удар диких ворожих ватаг і вистояти. Міцною загатою був він проти шаленого східного прибою, але водночас мостом між Європою і Сходом.’
     Польська держава про яку тут ведеться мова, на той час вже давно не існувала. Польським місто залишалося до 1771 року, коли під час першого польського поділу габсбурзькі кайзери із Відня стали новими володарями. Це вони надали ‘королівству Галичини і Лодомерії’  – скоріше витвору адміністративної фантазії, аніж реально існуючій території – поступову автономію. Завдяки цьому польська еліта отримала в другій половині дев’ятнадцятого століття знову de facto право панувати. У столиці Львові – на той час Лемберґ чи Львув – повстав свого роду регіональний парламент, крайовий сейм. Навіть намісником тоді вже не був австрієць, а поляк.  В школах і в університеті ведучою мовою стала польська, німецька залишилася мовою передусім війська, залізниці і пошти. Українці, які як народ в минулому не мали чітко означеної власної держави, відігравали у Подвійній монархії  підпорядковану роль. Поляки різко виступали проти поступок по відношенню до українців, через що незгода і відчуття ворожості між обома групами населення зростала. Українці мусіли задовольнитися приватними починами, як Товариством ім. Шевченка, яке стало стрижнем їхнього культурного життя в місті. Фактично це товариство відігравало роль неформальної української Академії наук, яка, як установа, з  політичних причин не мала право на існування в царській Росії, де проживало ще більше українців.
     До 1939 року Львовом вважали своїм містом як українці, так і поляки. Але навіть євреї, розділені на  ліберальні і ортодоксальні громади, які самі не мали територіальних амбіцій, розглядали місто як центр свого релігійного й мистецького життя. Тут процвітав прогресивний рух Хаскала, який пропагував використання німецької (замість  мови їдиш), виходили сіоністські журнали і такі видатні постаті як Мартін Бубер і Шолом Алейхем провели тут важливі роки свого життя. І хоча вірмени за своєю чисельністю ніколи не були значною меншиною в місті, то вони упродовж століть таки творили дуже могутню групу зі своїм власним судом, яка не раз збирала гроші для відкупу від ворога, який облягав місто. Промовисто про це свідчить розташований в старій дільниці міста вірменський собор, з його ‘орієнтальною екзотикою’, як це описав у своїх спогадах молодості Високий Замок (1966) народжений у Львові польський письменник Станіслав Лем.
     Це іронія історії, що місто Львів, яке упродовж своєї історії щойно декілька десятиліть є чисто українським містом, тепер вважається центром української культури. Українці живуть тут поміж собою набагато активніше ніж у столиці Києві та інших містах на Сході, де проживає маса росіян. Львів є неофіційною столицею України для громадян країни, які хочуть виплекати українську ідентичність. В місті домінує Українська греко-католицька віра, яка виникла із проголошенням Берестейської унії і яка визнає авторитет Папи Римського. Далі на Схід розповсюджена вірна Москві Російська Православна церква, яка тримається російського світу, з його іншою, неосвіченою культурою.
      Львів скидається на меланхолійні декорації до фільму, які стоять просто осторонь, і в котрих у двадцятому столітті площа щораз використовувалася і визначалася наново, а мешканці були маріонетками, які не розпоряджалися свою долею. Хазяїни Львова сиділи у Відні, Варшаві, Берліні, Києві, Москві або за столом переговорів у Ялті. Після Шоа і після вигнання поляків запала фіктивна тиша навколо міста, яке  з зовнішнього боку залишилося непошкодженим. Але з внутрішнього боку воно цілком змінилося: майже про кожний львівський будинок можна з впевненістю сказати, що люди, котрі мешкали в них у період між 1939 і 1946 роком, їх або замордували,  або їх вигнали. Нідерландський автор Міло Анштад описує у своїх і на польську мову перекладених спогадах про дитинство Дитина в Польщі (1982), відчуження від повернення до свого родинного Львова, з якого виїхав до війни десятилітнім хлопчиком: ‘Коли я після сорокарічної неприсутності дістав можливість знову побачити своє родинне місто, я ходив по ньому, як хтось, хто прокинувся раптом в іншому столітті. Я знав вулиці, будинки, парки. Моя школа стояла ще незайманою, наче це я ще вчора був у ній.  Війна, руйнування й вбивства залишили дохідний дім, в якому я народився, недоторканим. Ніщо не змінилося, за винятком того, що там мешкають інші квартиронаймачі. Людей, котрих я знав, вже немає, більшість з них просто зщезли з землі. Євреїв повбивали, поляки повиїжджали на Захід. Півмільйона людей, які тепер населяли місто, прибули із безкрайніх  українських сільських просторів. Їхнє місто виникло вчора, а сьогодні вони перейняли його у своє володіння. Прірва з минулим є капітальною.’
     До 1945 р. Львів заледве був індустріалізованим. Це було місто торгівлі, адміністрації і культури. Після Другої світової війни Львів втратив не тільки свій гетерогенний, космополітичний характер, але й свою внутрішню структуру; домінуючий польський і єврейський середній клас не був замінений українським середнім класом, а повністю зник у відповідності з совєцким зразком виробництва, котрий забороняв приватні підприємства. Відбулася індустріалізація в рамках п’ятирічок. Так раптом у Львові почали виробляти багато велосипедів, телевізорів, продукції для армії, шкарпеток. Та в старому центрі міста радянські плановики все-таки змінили мало. Це було великим щастям, що руйнування, спричинені війною були тут не такими, як в інших містах, де вони були просто жахливими. Тим-то місто залишилося винятковим в радянському контексті: саме через нанесені збитки й знищення цілих центрів, соціалістичне містобудування мало більше шансів в таких містах як Харків, Київ і Донецьк. Тим не менше, нові монотонні житлові масиви надають Львову очевидний характер радянського міста. Проте, так само як у Таллінні, Ризі і Вільнюсі, містах, в яких старий центр переважно не був знищений під час Другої світової війни, почуваєшся в контексті СРСР ‘майже’ закордоном, щойно виходиш у дільницю старого міста. Але одна деталь все-таки порушувала цю ідилію: совіти використали сад у високо розташованому комплексі Собору  святого Юра для спорудження глушителів, які спотворювали панораму міста. У такий спосіб мешканцям міста заважали слухати передачі ‘ворожих’ радіостанцій «Голосу Америки» і «Радіо Вільної Європа» і популярного серед греко-католиків «Радіо Ватикану».
     Тим часом мешканці Львова користали того, що кордон з Польщею пролягав недалеко. Польське радіо, яке передавало менш ідеологічно витримані передачі, ніж радянське, можна таки було слухати без перешкод. Передусім українські інтелектуали взялися за вивчення польської мови, бо й польські газети та журнали, що вони продавалися в кіосках і в готелі Інтурист (колишній Жорж), були набагато ліберальніші. А в книгарні «Дружба» можна було окрім того придбати переклади польською мовою творів західних письменників та філософів, що їх в СРСР не перекладали. В шестидесятих і семидесятих роках польські туристи, які нерідко займалися спекуляцією, привозили до Львова грамофонні платівки з західною попсою. Водночас, починаючи із середини п’ятидесятих років, відносно багато мешканців Львова почали відвідували свою родину в Польщі, так що виникла польсько-українська мережа контактів, яка розширила пропозицію на чорному ринку міста і таким чином могла наситити попит на західні товари.
      А поза тим Львів залишався лежати на узбіччі. Після Другої світової війни місто лише декілька разів потрапило до новин міжнародних засобів масової інформації. Напевне найбільшою подією для  декотрих мешканців став серпневий день 1969 року, коли місцевий футбольний клуб «Карпати», єдиний клуб не із вищого дивізіону, виграв Кубок СРСР по футболу. В 1990 році Львів виявляється першим місцем в Україні, де демонтували обов’язковий пам’ятник Леніну, встановленого в 1952 році перед побудованому у нефальшивому буржуазному стилі оперним театром.  Проте на міжнародному рівні діялося мало, допоки в травні 1999 року у Львові не відбулася конференція президентів центральноєвропейських країн.  25 червня 2001 року місто відвідав польський Папа римський Іван-Павло ІІ. 27 липня 2002 року під час показових виступів на військовому аеродромі Скнилів зазнав катастрофи винищувач, внаслідок чого загинуло 84 людей. Кадри цього моря вогню і людей, які у паніці з криками втікали, облетіли весь світ. За межами України залишилося майже непоміченим те, що трапилося 21 серпня 2005 року: переїзд осідку Української греко-католицької церкви зі Львова до Києва. Цим місто втратило щось від свого впливу та ідентичності, які вона так довго плекала.
      Гарні новини надійшли для Львова 18 квітня 2007 року із Кардіфа: тоді щойно призначений голова ФІФА Мішель Платіні на здивування багатьох оголосив, що Польща і Україна вибрані організаторами Чемпіонату Європи з футболу в 2012 році. Передбачається, що матчі теж будуть зіграні у Львові.

Колись, коли Східний блок розпочинався з кордонів НДР, Львів лежав для нас десь далеко, а через візовий режим майже недосяжно далеко за Залізною Завісою. Хоч правда це було місто, що його можна було віднайти на карті, проте існувало воно передусім у спогадах і літературних образах. Львів був для когось, хто знав історію, невиразним місто, яке буквально і в переносному значенні лежало з нічної сторони Європи, так як і вся Україна, яка  розкривалася для подорожуючих у вигляді залізничних станцій, які тьмяно висвітлювались із нічного експресу до Москви.
      Львів з його центром у стилі бароко і габсбурзькими дільницями в юґендштилі, прокинувся наприкінці вісімдесятих із зимової сплячки, в яку місто впало з часів приходу Червоної Армії в 1944 році. За радянські часи Львів відвідало мало західних туристів. Щойно з розпадом Радянського Союзу в 1991 році та з проголошенням самостійної республіки України місто знову повернуло собі належну увагу. Раптом Львів повторно відкрили таким, яким він насправді є: найбільш східною метрополією Середньої Європи, кінцем Європи або, якщо хочете, початком Європи. З того часу Україна, держава, яку асоціювали з фатальною катастрофою в 1986 році на ядерному реакторі в Чорнобилі, поволі починає привертати до себе зацікавленість. Вершиною стала мирна ‘Помаранчева революція’, яка привела президента Віктора Ющенка в 2005 році до влади: раптом кореспонденти  телекомпаній Сі-Ен-Ен та Бі-Бі-Сі передають просто з нічного та засніженого Києва. Але також зірки, як львів’янка Руслана Лижичко, котра 15 травня перемогла в Стамбулі на конкурсі  Євробачення 2004 своєю частково по-українськи, частково по-англійськи виконаною піснею Дикі танці,  брати Кличко та Андрій Шевченко забезпечили Україні необхідну увагу.
     Передусім австрійці та німці дуже швидко спохватилися після ‘перестройки’ та проголошення незалежної республіки України, щоб розвідати колишні габсбурзькі території на Сході та музейний оазис Львова. Серед експертів з питань Східної Європи перший крок зробив Карл Шльоґель своїм есе з 1988 року ‘Лемберґ – столиця європейської провінції’. Подорож до Львова була тоді двохденною затією. ‘Хто їде до Львова – їде до великого радянського міста, а не до габсбурзької фати-моргани’, попереджував Шльоґель. Та все-таки це було те минуле, котре викликало зацікавлення містом. А те, що стосується Галичини і Львова, вилилося за останні п’ятнадцять років у німецькому мовному середовищі, в цілу низку ностальгічних книжкових заголовків, як Подорож до Галичини: прикордонні ландшафти старої Європи,  Розвіяні сліди: від Лемберґа до Чернівців, Подорож до Сілезії і Галичини: археологія почуття, В пошуках Каканії: екскурсія по потонулому світі, Тихий Буг: Подорож по розшматованій країні і Лемберґ: подорож до Європи. Прикордонні ландшафти, розвіяні сліди, розшматована країна – навідні заголовки, котрі закликають  до поміркованості, даючи зрозуміти, що  в Галичині ми маємо справу з чутливою лінією розлому в Східній Європі, вздовж якої автори теж з необхідною обачністю проклали собі дорогу.
     Коли славістка Верена Дорн, авторка Подорожі до Галичини (1991), потрапила до Львова щойно незалежної України, їй перед поїздкою ледве вдалося знайти якусь інформацію про місто. Єдиною адресою, яку вона мала, була вулиця Браєровська 4, на котрій народився польський письменник Станіслав Лем і котру той сам згадує в Високому Замку (1966). Тим часом вийшов один західний путівник Відкрити Лемберґ (2005), який майже не містить літературної інформації, а пробує віддати належне різним групам населення, що вони у минулому населяли місто. Добре представлений в ньому тепер вже не існуючий єврейський Лемберґ.
      А як це в польських і українських путівниках? У Львові можна придбати свіжий, гарно виданий, український путівник, перекладений різними мовами, в тому числі і англійською: Touring Lviv. Ми читаємо тут, що мешканці Львова – причому мимохідь згадується, що ті на одну третину складалися із євреїв – вітали квітами перші німецькі частини, які в 1941 році вступили до міста, але вже без квітів радянські війська, котрі повернулися в 1944 році. Одним реченням щось розповідається про гетто і систематичне знищення єврейського населення. Проте читач не дістає уявлення про масштаби цієї трагедії і про її наслідки на життя міста. Більше того: у вступі до путівника припускається, що ‘завдяки тому, що Святий Юрій є покровителем Львова, місту вдалося уникнути багатьох нещасть’. Звичайно, важко було би очікувати від туристичного путівника чогось іншого, ніж позитивну пропаганду, але подібне зображення речей заперечує реальність двадцятого століття, коли за декілька років вісімдесят процентів мешканців міста були вбиті або вигнані. Це також є дивним з огляду на поставлену перед таким путівником мету: більшість іноземців, які відвідують місто, роблять це саме для   певного сприйняття історичної ситуації. Для учасників подорожей в рамках Jewish heritage travel (Тури по місцях єврейської спадщини) тим часом вже видали окрему брошурку, яка торкається єврейського минулого.
     Три  виданих недавно польських путівників – два Lwów і один Lwów sentymentalny – насолоджуються надто часто польською ностальгією і націоналізмом. Ці путівники призначені передусім для великих натовпів польських туристів-одноденок, які на вихідні відвідують свою втрачену гордість. Завдяки інтригуючому вірменському собору в центрі міста, вірменська культура в цих польських путівниках представлена досить широко, проте історично набагато більша за обсягом єврейська громада ніби просто виписана із історії. Згадуються таки синагога Золота Роза і пам’ятник Шоа біля залізничного моста, але про значення присутності євреїв в місті і про Шоа читач не довідується нічого.
     Зрештою, дуже важко врівноважено писати про Львів, напевне вже полякам, євреям і українцям. Поляки і євреї промовляють здалека, з почуттям втрати. Їхні розповіді часто спотворені особистими травмами. В публікаціях українців, які зайняли їхнє місце, відчувається часом інша односторонність: потреба виправдати власну присутність в домах вигнаних і вбитих. І тому ще простіше – як це робить путівник Touring Lviv  – весь цей процес просто проігнорувати. А тепер ще й науковий світ запропонував цілу низку свіжих публікацій про Галичину. Виділяються тут дослідження про регіональні особистості та міжконфесійні стосунки, для яких Галичина і Львів з їхніми складними відносинами, що вони під натиском тоталітаризму двадцятого століття призвели до фатальної ланцюгової реакції, просто є  скарбницею для наукових розвідок.



Jan Paul’ Hinrichs, Lemberg-Lwów-L’viv: Fatal’ne misto,
vert. Jaroslav Dovhopolyj (Kyjiv: Vydavnyctvo Župans’koho, 2010).
Ян Пауль Гінріхс, Lemberg-Lwów-Львів: Фатальне місто,
З нідерландської переклав Ярослав Довгополий
(Київ: Видавництво Жупанського, 2010).
Якщо Львів століттями був містом культурної багатоманітності в мультикультурній державі, то тепер він є українським містом в українській республіці, в котрому неукраїнське минуле найбільш дотикальним є в бібліотеках і на гігантському Личаківському цвинтарі, з багатьма польськими і австрійськими могилами. Але габсбурзька спадщина розпадається на крихти. Львів, центр якого з 1998 р. знаходиться в Списку світової спадщини ЮНЕСКО, змушений заздрісно дивитися на Краків, де проведені масштабні реставраційні роботи: грошей на реставрацію з бюджету міста обмаль. Орнаменти в стилі арт-нуво так і сипляться на бруківку, передусім, коли тане сніг, а там, де найбільша небезпека, стоять загорожі, щоб утримати перехожих від можливих фатальних кроків під тріснутим балконом або якогось крихкотілого ангелочка.
       З приходом президента Віктора Ющенка в 2005 році, Помаранчева революція якого викликала у Львові політичний карнавал, на котрому все було в помаранчевих кольорах, здавалося, що приєднання України до Заходу ось-ось може здійснитися. Проте ситуація змінилася. І вже скоро він змушений був терпіти на прем’єрському кріслі Віктора Януковича, друга Кремля та російських жителів країни. Як завершиться боротьба за владу обох Вікторів не знає ніхто. З’являться й інші імена. Проте суттєва відмінність між українцями і греко-католиками на Заході та росіянами і православними на Сході країни наразі в Україні існуватиме. Цією відмінністю визначається також у великій мірі ідентичність Львова в сучасній Україні. Власне кажучи, Львів, як і раніше, лежить знову на лінії фронту: Схід більше не починається на кордоні НДР, як за часів «холодної війни», але в Україні, на схід від Львова, де переважно розмовляють не українською, а переважно російською мовою. Тож і не дивно, що Російська Православна церква підтримувала останніми роками Януковича в політичній боротьбі, в той час як Греко-Католицька церква – Ющенка. Про те, що справи ніколи не можна розглядати в чорно-білих тонах і що різниці можуть мати нюанси, свідчить таки далеко не маргінальне існування Української Автокефальної церкви, яка вже в двадцятих роках минулого століття відокремилася від Російської Православної церкви.
     Тим часом Львів став нормальним місцем призначення: кожний може зі свого помешкання замовити по Інтернету авіарейс до Львова (на придбаних квитках назву міста буде транслітеровано як Lvov). Навіть віза до України більше не потрібна. Але туристичним місцем призначення Львів не є: до міста залітають передусім поляки, які займаються торгівлею або з ностальгічних причин замовили одноденні тури, або хочуть відвідати цвинтар, німецькі та австрійські бізнесмени та любителі культури і євреї в пошуках своїх покійників чи часто вже зниклих  або важких для виявлення місць, де ті спочивали. Також й література  пропонує шляхи для спостереження за Львовом на відстані, причому тут автоматично потрапляєш на смутну сторону  міста. Війна і смерть – неминучі головні  мотиви літератури про Львів.
     Від’їзд – інший мотив творчості. Відомі письменники, які народилися в двадцятому столітті, поляки Герберт, Лем і Загаєвський, виїхали з міста ще до того, як опублікували хоч рядочок. Бруно Шульц студіював тут деякий час (про цей час мало відомо), але вибрав на решту життя провінційне місто Дрогобич, яке лежить поблизу. Для такого письменника, як Йозеф Рот, котрий тут не народився, але чиє ім’я постійно пов’язують з габсбурзьким Лемберґом, місто в кінцевому результаті було лише транзитним місцем. І не лише для нього. Це стосувалося ще Леопольда фон Захер-Мазоха, найвідомішого німецькомовного автора із Лемберґа дев’ятнадцятого століття, прізвищу якому завдячуємо поняття  ‘мазохізм’: і він постійно фігурує в літературі про місто, хоч мешкав там до дванадцяти років. Це стосувалося теж Детлефа Спінелла, єврейського естета із новели Томаса Манна Трістан (1903). Лікар санаторію, в якому він перебуває, каже про нього, що той ‘лише народився в Лемберзі’. Столиця Галичини користувалася очевидно в німецькому культурному ареалі невисоким статусом.
      Львів у літературі передусім місто для транзиту: найголовніше в житті, кінцеве щастя, чекало дальше. Юзеф Віттлін сформулював цю точку зору у своєму есе Mój Lwów (1946), коли заводить мову про імпозантний вокзал так: ‘Тут чекалося не тільки на відправлення потягу, але до певної міри й на саме щастя (…)’. Тим не менше, багато відомих галичан різної національності писали про Львів з почуттям глибокої ностальгії. Можливо завдяки цьому це фатальне місто збереглося й для читачів, котрі не відвідають його.

[2008]

Нижче поданий перелік охоплює книги та статті, які цитуються або на які зроблені посилання в окремих розділах книги. Назва книги, яка згадується в більш ніж одному розділі, подається тільки в бібліографії того розділу, в якому наводиться вперше.

[1] Фатальне місто


  • Milo Anstadt, Kind in Polen. Amsterdam: Tiebosch, 1982.
  • Andrew Barker, ‘‘Bloss aus Lemberg gebürtig’: Detlev Spinell, the Austrian Jewish aesthete in Thomas Manns Tristan’. Modern Language Review 102 (2007), p. 440-450.
  • Yuriy Biriuliov, Jewish heritage of Lviv. Lviv: Centre of Europe, 2002.
  • Annette Dittert & Fritz F. Pleitgen, Der stille Bug. Reise durch ein zerrissenes Land. Köln: Kiepenheuer & Witsch, 2004.
  • Verena Dohrn, Reise nach Galizien: Grenzlandschaften des alten Europa. Frankfurt am Main: S. Fischer Verlag, 19912.
  • Ernst Hofbauer & Lisa Weidmann, Verwehte Spuren. Von Lemberg bis Czernowitz: ein Trümmerfeld der Erinnerungen. Wien: Ibera Verlag, 1999.
  • Bogdan St. Kasprowicz, Lwów sentymentalny. Kraków: Wydawnictwo Bezdroża, 2005.
  • Anna Klijanienko, Lemberg entdecken: Streifzüge durch das kulturelle Zentrum der Westukraine. Berlin: Trescher Verlag, 2005.
  • Stanisław Lem, Das Hohe Schloss (vert. Caesar Rymarowicz). Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1990.
  • Ihor Liljo & Zoriana Liljo-Otkovych, Touring Lviv. Kiev: Baltija Druk, 2005.
  • Krzysztof Lipiński, Auf der Suche nach Kakanien: literarische Streifzüge durch eine versunkene Welt. St. Ingbert: Röhrig Universitätsverlag GmbH, 2000.
  • Roman Marcinek, Lwów. Kraków: Kluszczyński, 2006.
  • Josef Piotrowski, Lemberg und Umgebung. Lemberg: H. Altenberg, G. Seyfarth, E. Wende & Co., [1916].
  • William Jay Risch, ‘Thinking between borders: Polish media and cultural resistance in post-1953 L’viv’. Canadian American Slavic Studies 40 (2006), p. 101-126.
  • Roswitha Schieb, Reise nach Schlesien und Galizien: eine Archäologie des Gefühls. Berlin: Berlin Verlag, 20012.
  • Karl Schlögel, Promenade in Jalta und andere Städtebilder. München: Carl Hanser Verlag, 2001.
  • Hermann Simon, Irene Stratenwerth & Ronald Hinrichs (eds.), Lemberg: eine Reise nach Europa. Berlin: Ch. Links Verlag, 2007.
  • Alexander Stroyny. Lwów. Miasto Wschodu i Zachodu. Kraków: Wydawnictwo Bezdroża, 2005.
  • Józef Wittlin, Orfeusz w piekle XX wieku. Kraków: Wydawnictwo Literackie, 2000.
  • Б. В. Мельник, Довідник перейменувань вулиць і площ Львова. ХІІІ-ХХ ст. Львів: Світ, 2001.
  • Бруно Шульц, Цинамонові крамниці, Санаторій Під Клепсидрою (Переклав  з польської Андрій Шкраб’юк). Львів: Просвіта, 1995. 

© Ян Пауль Гінріхс / Jan Paul Hinrichs

З нідерландської переклав Ярослав Довгополий

| Oekraïense vertaling van het eerste hoofdstuk van: Jan Paul Hinrichs, Lemberg – Lwów –Lviv (Amsterdam: Bas Lubberhuizen, 2008), pp. 7-24. Eerder verschenen in: Jan Paul’ Hinrichs, Lemberg-Lwów-L’viv: Fatal’ne misto, vert. Jaroslav Dovhopolyj (Kyjiv: Vydavnyctvo Župans’koho, 2010), pp. 7-25.






zondag 3 november 2013

Atanas Daltsjev: Fragmenten (Vertaling)

ATANAS DALTSJEV - FRAGMENTEN

het jaar 1944

Een bijzondere poëzie, ironisch en onheilspellend, is met de vernielingen door de bombardementen ons leven binnen gedrongen. Vreemd, lelijk en fantastisch werden veel alledaagse dingen:
     - deuren die boven een afgrond opengaan
     - aan kale eenzame muren opgehangen balkons die nu nog alleen maar door vogels en engelen kunnen worden bezocht
     - huizen waarin de eigenaars als rovers over het dak binnenkomen
     - vensters waardoor de hemel van binnenuit kijkt
    - etages die mensen met houten ladders bereiken alsof ze een boom inklimmen
     - kelders vol sneeuw.

 *

Als een onbekende in huis komt, trekt mijn kleine dochter zich terug in een hoek van de kamer en daarvandaan volgt ze hem zwijgend. Later, wanneer zij zich op de schoot van haar moeder heeft gevlijd of de armen om mijn hals heeft, vraagt ze om zich gerust te stellen: heeft deze meneer ook een kindje, een klein kindje zoals ik. Hetzelfde vraagt zij over ‘god’, als ze het hoort donderen en in de donkere vensters de grote vlammen van de bliksem ziet. En gelijk heeft ze: wie vader is, is reeds voor het goede gewonnen, hij kan niet eng zijn.


de  schrijver

Hij woont met zijn gezin van zes zielen in één kamer en een keuken en voor zijn schrijverschap is geen plaats. 's Avonds wacht hij tot de kinderen slapen, totdat zijn vrouw heeft opgeruimd en dan gaat hij werken in de keuken. Hij doet de lamp aan, veegt met zijn arm de kruimels van tafel, legt de vellen neer en gaat zitten om te schrijven. De vliegen, wakker geworden door het licht, cirkelen boos om hem heen. Boven zijn hoofd kruisen de waslijnen: hun schaduwen hangen aangedikt over de muren en een paar enorme insecten kruipen er overheen. Maar hij merkt ze niet op. Zijn ogen, gericht op de witte leegte van het papier, vangen andere beelden.

*

Elke schrijver die succes zoekt, schrijft niet wat hij wil maar wat de mensen van hem willen. En ten onrechte ziet hij zijn succes als invloed: hij is hier de beïnvloede.

*

Ik vlucht niet van het succes weg vanwege het succes zelf maar vanwege hen die het hebben. Ik schaam me op hen te lijken.

*
de bibliotheek

In Toulouse werkte ik overdag in de openbare bibliotheek, maar ik hield ervan om ' s avonds naar de universiteitsbibliotheek te gaan. ‘s Avonds was het daar mooier. De grote kroonluchters aan het plafond brandden niet, de muren verdwenen in de zaal waardoor het er ruimer werd, er ontstond een soort halfduister, waarin op de tafels hier en daar lampen met groene glazen kappen brandden. En wie weet zag het er door het duister nog stiller uit. Ik had niet het gevoel dat ik me in een afgesloten ruimte bevond. Het leek of ik ergens buiten was, in de nacht, op het veld. De groene lampenkappen riepen in mijn bewustzijn voorstellingen op van bladeren, bomen, lichtkevers en maanlicht.
     De bibliotheek werd bezocht door een klein aantal studenten dat een gelukkige uitzondering vormde op hun collega’s, liefhebbers van bioscopen, kroegen en andere etablissementen. Er kwamen ook een paar lange negers die licht gekleurde kleren droegen. Hun gezichten vloeiden samen met de duisternis. En het was een beetje angstaanjagend om, opgeschrikt door het onvermoede kraken van het parket, je ogen die nog vol onwerkelijke beelden zijn op te slaan van het boek en te zien hoe als in een nachtmerrie een gestalte naar je toe zweefde, een leeg kostuum zonder hoofd en handen.

*

Met bekenden en vrienden praat hij natuurlijk maar als hij zich tussen meer mensen bevindt of als hij telefoneert, begint hij ineens te spreken met een zware en donderende, duidelijk mannelijke stem. Deze vreemde, veranderde stem hoor ik ook in zijn poëzie. Daarom bevalt die me niet.

*

Ze beschuldigen mij ervan dat ik alleen mijn goede gedichten heb laten drukken en dat ik de slechte heb verborgen. Nee, mijn slimheid is nog groter: ik schrijf alleen de goede.

*

Als je ouder wordt, keer je terug naar je eerste jaren, herinner je je de gevoelens en indrukken van toen, ontmoet je vrienden van weleer.
     Het leven lijkt veel op een verblijf in een vreemde, onbekende stad. Op een ochtend kom je aan op het station, je ziet het plein ervoor, de auto’s die op de reizigers wachten, de menigte die altijd iets eigenaardigs heeft op zo'n plaats, de kruiers, de spoorwegmensen. Dat zijn je eerste indrukken. Later ga je in de stad wonen; je begint door andere straten te lopen; andere plaatsen en andere dingen trekken je aandacht. Weken gaan voorbij, maanden. En dan komt de dag van vertrek. Opnieuw ga je naar het station, opnieuw zie je het plein met de auto’s in de rij dat je was vergeten. Je ziet dezelfde mensen. Wat er in het begin was, herhaalt zich voor jou en je begrijpt dat het einde is gekomen.

soms in het park

Op wandelingen met mijn vrouw ontmoet ik soms in het park oude mensen van wie ik denk dat ik ze nog als kind heb gezien. Misschien waren dat toen hun ouders op wie ze met het ouder worden zijn gaan lijken. En je hoeft je geenszins te verbazen als zij op hun beurt, wanneer ze mijn vrouw en mij ontmoeten, ons voor mijn vader en moeder houden.
     Het leven is een voortdurende herhaling.

 *

de levenden en de doden

Het valt in Frankrijk op dat het nieuwe in gemeenschap  met het oude leeft, dat het heden het oude niet verstoot maar naast en met het verleden leeft. En de mensen verbannen daar, zoals elders, hun doden niet naar een plaats buiten de stad: de begraafplaatsen zijn midden in een gemeente.
     Ik herinner me begraafplaatsen in Montparnasse waar het laatste graf naast het eerste huis stond. De levende en de doden wonen bij elkaar en als ze elkaar ontmoeten, zullen ze zeker als goede buren een gesprek voeren.

*

Poëzie ontstaat niet wanneer wij willen maar wanneer zij wil. Zij lijkt veelal op het vergeten woord dat ons alleen over de lippen komt nadat we zijn opgehouden het te zoeken.

*
 
het kon ook werkelijkheid worden

We praten in hun tuin. ‘Wacht’, zeg ik. ‘ik heb het boek thuis. Ik zal het even halen.’ Ik open de deur en ga de straat op.
     In het begin merk ik het niet maar het gevoel dat iets is veranderd, dringt onopvallend in mijn bewustzijn door. Mijn huis was dichtbij en nu loop ik al langere tijd dan nodig was om er te komen. De kruidenierszaak waarlangs ik altijd liep, is er niet meer; ik zie het kruispunt niet waar je van oudsher moest afslaan. ‘Deze straat kruiste toch met die en die’, vraag ik reeds verward aan een voorbijganger.  ‘Ik weet niet of er hier ooit zo'n straat is geweest’, antwoordt hij en haalt zijn schouders op.
     Nu zie ik dat de straat anders is, de gebouwen zijn verschillend en de mensen die ik ontmoet zijn onbekenden. Hoe verder ik loop, des te duidelijker wordt het me dat ik op een vreemde plaats ben terechtgekomen, in een vreemde stad waar ik ondanks alles heb geleefd, en des te sterker doet het gevoel van eenzaamheid mijn hart ineenkrimpen.
     Ik word wakker. Dit is een droom maar als het menselijke leven langer was, dan kon het ook werkelijkheid worden.

Uit het Bulgaars vertaald door Jan Paul Hinrichs

aantekening van de vertaler

In Fragmenten (1967) bundelde de Bulgaarse schrijver Atanas Daltsjev (1904-1978) prozastukken die moeilijk bij één genre zijn onder te brengen. De titel dekt een mengeling van kritische notities over kunst en literatuur, aforismen, reisimpressies, dagboekfragmenten en gedichten in proza. Daltsjev publiceerde ook ongeveer vijfenzeventig gedichten, enige essays, recensies en vertalingen, vooral uit de Franse en Russische poëzie. Zijn gedichten kenmerken zich, evenals de ‘fragmenten’, door een karig taalgebruik, een grote nuchterheid en een inhoud die, hoe filosofisch ook, de sfeer van de persoonlijke ervaringen en waarnemingen niet ontstijgt.
     Na 1944, toen in Bulgarije de communisten aan de macht kwamen, weigerde Daltsjev zich te onderwerpen aan van bovenaf aan schrijvers opgelegde ‘socialistische’ normen; hierdoor kon zijn werk lange tijd niet worden gepubliceerd. In zijn principiële houding stond hij toen als schrijver tamelijk alleen. Georgi Markov, de Bulgaarse schrijver die in 1978 wereldberoemd werd als slachtoffer van de Londense paraplumoord, schreef kort voor zijn dood in zijn essay ‘In memoriam Atanas Daltsjev’ : ‘Hij hield ervan zich met jonge dichters en schrijvers te omgeven die in hem de karaktereigenschappen vonden die misschien in het huidige Bulgarije wel het meest worden gemist: waardigheid en wijsheid.’
    Voor meer informatie over Daltsjev verwijs ik naar mijn opstel ‘Een Bulgaars geweten’, in Tirade jrg. 30, nr. 302, januari/februari 1986. In enigszins gewijzigde en uitgebreide vorm verscheen dit ook in mijn boekje Langs grenswegen. Over Bulgaarse poëzie van deze eeuw (De Lantaarn, 1987).

 | De dertien prozagedichten van Atanas Daltsjev en de aantekening van de vertaler verschenen eerder in 1995 bij de Arethusa Pers in Baarn onder de titel Fragmenten (oplage: 100 genummerde ex.). Herdrukt werden ze in Atanas Daltjsev, Ontvolkte plaatsen, vert. Jan Paul Hinrichs (Oegstgeest:  Stichting De Lantaarn, 2006), pp.  9-15.

| Trefwoorden: Атанас Далчев | Фрагменти